Головна » Файли » Статті

Кульчицький А. Національні риси українського народу
08.10.2011, 12:24

ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Описуючи будь-який народ, найважче виділити ті відмітні риси, які можна розглядати як притаманні всьому цьому народові. Сьогоднішня психолоґічна наука не дозволяє виконувати такі розвідки, спираючись на досвід і дослід, тому корисніше вдатися до підходу "через походження”.

Те, що іноді називають "душею народу”, сформувалося протягом віків під дією найрізноманітніших чинників і обставин. Досліджуючи їхню природу, можна певною мірою осягнути "дух нації”, але й такий розбір відкриє тільки деякі із сторін народного характеру; всебічне дослідження українського духу все ще не написано.

Джерела наших знань про відмітні риси українців минулого — твори красного письменства й звіти мандрівників. Письменники доби романтизму намагалися узагальнити й упорядкувати їх; з таких спроб найвідоміші "Дві руські народності” Костомарова (1861) і "Світогляд українського народу” Нечуя-Левицького (1871). Обидві книги ґрунтуються на небезсторонніх оцінках, які не завжди можна перевірити і підтвердити науково, проте вплив цих праць був значним, і навіть деякі сучасні розвідки зважають на них.

Не так давно дослідники спробували неупереджено підійти до предмету з погляду соціолоґії (В’ячеслав Липинський), історії культури та філософії (Д. Чижевський, І. Мірчук) і історії (П. Феденко), а от пошуки психолоґів на цій ниві тільки-но розпочато. Проте ясно, що на душу народу впливають такі головні групи чинників: (1) психосоматичні, (2) ґеоґрафічні, (3) історичні, (4) психосоціальні, (5) культурні, (6) психоаналітичні.

ПСИХОСОМАТИЧНІ ЧИННИКИ

Психосоматично (з грецької буквально "душевно-тілесно”) населення України неоднорідне, і два головних його складники — динарський і остійський (східний). У 1910-х роках динарці складали 44 відсотки українців, а остійці — 22. Можливо, найвдаліше залежність "душі” раси від її "тіла” визначив Л. Ф. Клаусс. Його вчення про так зване "наслідувальне чергування” спирається на підхід до людської зовнішності, підказаний проникливістю і чуттям; цей підхід змальовує відмітні ознаки раси на основі рис обличчя і його виразу, руху його м’язів відповідно до переживань і настрою, взагалі на основі знакових рухів тіла.

Остійську расу, за Клауссом, відзначено м’яким, округлим, поступливим тілом без чітких меж між окремими частинами — тобто тілом, якому бракує гострих обрисів. Ця безформність здогадно відповідає особливому складові духу й ума, а саме, остійці скеровані на поглинання зовнішнього світу, що особливо помітно в суспільному житті. Суспільні прагнення остійців відбито в постійній турботі про оточення, але чим більшим і складнішим стає суспільство, тим менш імовірно, що цей потяг буде задоволено. Занепокоєння зовнішнім світом видно також з глибокого інтересу до подробиць (любов українців до вишивання); воно схиляє відокремлюватися від усього чужого (що лежить поза "своїм” світом, а тому є недосконалим) і прагнути до якоїсь вищої досконалості, вільної від суперечностей і "неправильності”.

Риси остійської раси (усі їх не перераховуємо) позначаються на українському характері тільки певною мірою і тільки там, де їх не заміщено іншими впливами. Проте їх видно в портретах українців, змальованих у художніх творах.

Скорочено остійське ставлення до життя можна описати як спокійне зовні, але глибокодумне і схильне до переживань і душевних хвилювань. Українці вразливі, ними часто керує почуття смутку і туги.

Якщо душевні якості остійців можна назвати кулеподібними, то динарська натура, навпаки, є досить вугластою. Лоб, ніс, підборіддя — гострі, щелепи виступають; у них і в губах є щось майже нападницьке, навіть хиже. Довгов’яза постать і її швидкі рухи справляють непросте враження: така людина або з усієї сили вдарить кулаком, або сердечно поплескає по спині. Кажуть, що динарці — здібні актори і музики. Духовні риси динарської раси спричинено їхніми високорозвинутими почуттями і здатністю до переживань. Ці переживання часто спрямовано на зовнішню дійсність, яка штовхає до розвантаження ледь стримуваних почуттів.

Найкраще особистість динарця відбивається у сфері високого духу і в шаленій бійці, у бенкетуванні на козацький манір і в тужливому козацькому співі, у спробі "жити небезпечно” або навіть у намаганні — подібно до ґетевського Фауста — спробувати все, що може дати життя. Динарець, ясна річ, дуже легко збуджується, і його мірило цінностей зовсім не схоже на мірило остійця з його споглядальним, сумним і спокійним складом думки. Те, що часто називають "козацькими особливостями” українства, належить саме динарцям.

ҐЕОФІЗИЧНІ ЧИННИКИ

У духовному житті людини Р. Тіль розрізняє три шари: психосоматичний ("душевність тіла”: чуттєві враження і поштовхи підсвідомості), тимопсихічний ("пам’ять душі”: почуття, переживання та їхні прояви) і пойопсихічний ("душевні якості”: роздуми і воля). На перший пласт впливає клімат, на другий — особливості місцевості, на третій — сума всіх кількісних і якісних особливостей навколишньої природи. Немає сумніву, що "оточення душі” постійно залишає слід на життєвому шляху народу.

Вплив північних низовин на "тілесну душевність” обумовлено місцевим кліматом. У лісовому краї, де рідко побачиш сонячний промінь, велика кількість дощів і хмарне небо пригнічують добродушність та веселість і сприяють похмурості. Від "пам’яті душі” сполучення лісів і боліт вимагає врахування можливої небезпеки. Незмінність лісу, його "вкоріненість” і брак руху виховують стриманість і обережність з дещицею підозріливості й недовірливості, а ще — терпіння. Як відповідь на таємничість і можливі жахи лісу виникає і панічність (від Пана — божества лісів). З іншого боку, ліс знаменує й боротьбу за поширення і зростання, які, проте, ніколи не доходять до успішного кінця. Що ж до "душевних якостей”, то ліс робить людину діяльною й заповзятливою. Він може спонукати її до повільної праці, але водночас показує всеосяжну й невипадкову суть будь-якої дії.

Вплив лісостепу, де тепло, сухо й більше сонячного світла, сприяє бадьорішим, життєрадіснішим рисам душі. Різниця найнижчої і найвищої температур у Правобережній Україні не така велика, як на Лівобережжі, і клімат тут не схожий на континентальний. Найвідмітніша особливість цих українських земель — "хвилеподібна м’якість”; її відбито і в народі, що живе тут. Навесні пагористі чорноземи оправлено в зелені хвилі, влітку на них колихається золотий урожай. Ця "хвилеподібність” може принести бездіяльність, терпимість, схильність до поступок і уникнення прямої дії. З іншого боку, вона може породжувати особистості безтурботні, жартівливі, витончені або схильні до роздумів. А велика краса й родючість чорноземів цього краю надихає селян на глибоку повагу, вдячність і довіру.

На "душевні якості” лісостеп впливає так, що людина зовсім не заохочується до діяльності. Навпаки, лісостеп заохочує сподівання на якесь безпосереднє — без дії — досягнення мети, що, за К. Ясперсом, "описується щасливим почуттям впевненості та безмежності і для стороннього спостерігача виглядає як настрій творчого росту”.

Людям лісостепу властива думка про harmonia praestabilica, наперед обумовлене співзвуччя людини й землі, у якому ґрунт стає спінозівською substantia sive Dea, "першосуттю або ж богинею”, без руйнівної віри в її творця — бога-особу.

Вплив неозорих рівнин українського степу відчувається у спадкових рисах "пам’яті душі” місцевих жителів. Їхні почуття й переживання схильні зростати до "безкінечних” просторів, вони шукають безкрайньої любові й сповнені безкрайньою тугою. З іншого боку, цей поштовх у безкінечність — тобто в нікуди — може зривати плани людини і часто призводить до стану байдужості, покірливості, відчуття краху сподівань, навіть до відчаю.

Величезні площини степу можуть своєю величчю як пригнічувати людину, так і викликати в неї почуття піднесеності. Досвід степу сповнений не тільки "родючої Деметри”, але також і демонів, бур, часами посух, які перетворюють океан життя на мору смерті.

Що стосується впливу степу на "якості душі”, то він веде людину до повної полярності думки й волі, протиставляючи два можливих способи дії: спосіб діяльної і невтомної жаги до життя та спосіб безпорадності перед обличчям природних сил. Одне з найкращих означень світогляду українця із степів — "палка людина, захоплена метою”; але можливе й протилежне: "людина, що заперечує будь-які цінності” (Ясперс).

Щодо гір і моря, то вони впливають тільки на мешканців окраїн української землі — тобто на незначну частину її населення.

ІСТОРИЧНІ ЧИННИКИ

Історичні події, що ліпили "душу народу”, зумовлювалися ґеоґрафічним положенням України. Лежачи на межі східної Європи і західної Азії, вона була й перехрестям доріг між балтійською Північчю та середземноморським Півднем. Це межове положення відбито в душевному складі народу, у тому, що прихильники "філософії існування” називають "межею існування, боротьби, винуватості, страждання й смерті” (Ясперс).

Сліди прикордонних війн, що велися з однаково немилосердими завойовницьким Заходом і пожадливим Сходом, збереглися в складі ума українців. Протягом усієї історії українського народу зберігалася постійна загроза його знищення; прикладом є часи Руїни, коли ворожі орди двічі на рік спустошували країну, чинячи насильства над людьми, завдаючи їм матеріальних збитків і руйнуючи їхнє сімейне і суспільне життя. Тому тут, частіше ніж деінде, людина мусила відмовлятися від надії на особисте щастя як від чогось нейздійсненного й ставила в житті якісь вищі цілі. Це звичайно значило, що людина переступала межі свого існування в ім’я вищої мети і вищої досконалості.

"Непоцейбічний” спосіб життя найбільше поширився в козацькій Україні під тиском постійної небезпеки і набув вигляду лицарського козацького ідеалу, побудованого на захисті волі й віри, на честі й військовій звитязі. Він подібний до ідеалу іспанських лицарів, які в боротьбі з маврами визнавали вищими схожі чесноти (Кальдеронів "Невидимий лицар”). Козаки більше піклувалися про збереження віри, ніж про мирські блага, презирство до яких найкраще відбито у прислів’ї "Справжня козацька душа не має сорочки” та у підписі під зображенням козака Мамая "Мені байдуже, як ти мене звеш, доки не звеш торговцем; за те я тебе лаятиму”. Ті прислів’я й підпис — свідки відмови козаків від життя явного заради життя вищого.

Правда, що серед козацтва були любителі пригод та військової здобичі, що жили заради насолоди завоювання й грабунку, але не вони визначали обличчя руху. Аж до недавніх часів ідеали козацтва мали велику владу над поколіннями українців (їх, наприклад, відбито в порядках, що панували в частинах армії УНР та січових стрільців).

Та ґеоґрафічні й історичні умови покордоння породили не тільки козацький ідеал. Звитяга трьохсот козаків, що полягли під Берестечком, прикриваючи відступ розбитого козацького війська, не є найвідмітнішою рисою українського народу. Окремо від vita heroica (яку можна назвати vita maxima) існувала також і vita minima. Їй притаманні покірливість і споглядальне самозаспокоєння (приклад — українське прислів’я "Покірливе теля двох маток ссе”) і відстороненість ("Моя хата скраю, нічого не знаю”); це — спосіб жити не всупереч долі, а просто тягнучи час. Народ, що пристосувався до такої філософії життя, зосередився на самому собі і, поклавшись на свої внутрішні джерела, зайняв оборону проти зовнішнього світу. Намагання уникати стосунків з незнайомцями і чужинцями відбито у звичаї відповідати питанням на питання, поширеному серед українських селян (Феденко).

Подальші історичні події були добрішими до такого роду людей, ніж до "звитяжних козаків”, які постійно знищувалися (починаючи з навал печенігів і половців і аж до часів радянського розселянення). Часами історична мета, до якої йшли українці, була майже поряд, але те, що її ніколи не було досягнуто, допомагало розвивати в українській душі віру в неминучість долі й — відповідно — невіру в майбутнє (які, за Ренаном, властиві також і кельтським народам).

Сказане може бути наочним підтвердженням думки, що поняття "свобода”, "народовладдя”, "держава”, "народ”, "суспільний порядок” та "політичний устрій” самі по собі не є безвідносними та безумовними, а змінюються від однієї країни до іншої відповідно до різних історичних умов. У цих понять є також додатковий накладуваний почуттями відтінок, що має вирішальний вплив на збереження народу.

ПСИХОСОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ

Історичні події визначали й суспільне життя в Україні. З точки зору соціолоґії найзначніший вплив на характер українського народу чинив брак достатнього розшарування суспільства. Більшість населення України аж до недавніх часів складало селянство, і це позначалося — прямо й опосередувано — на українській душі протягом всієї її історії. Прямо переважання селян наклало селянський відбиток на українське життя в цілому; непрямо воно сильно забарвило й форму, й зміст української культури в тони загравання з простим народом.

Попри самодостатність селянського господарства, життя українських селян давало певні можливості для особистих зв’язків, — але таких, що не ґрунтувалися на розподілі праці й не вели до зосередження влади або виділення керівника; тому розшарування суспільних типів було обмеженим. Існування селянства вкорінено у зв’язки людини з природою, а не людини з людиною. Отже, народ, що довгий час складався майже виключно з селян, не міг набути тих якостей здорового суперництва і — навпаки — спільності інтересів, які виростали з розподілу праці. У селянському середовищі більшість зв’язків між особами викликано необхідністю взаємодопомоги і пом’якшення суспільних протиріч. Є, якщо потрібен приклад, на українському селі такий звичай, толока, коли люди допомагають чим можуть сусідові, якого спіткало лихо. Але, крім випадку нечастих селянських рухів, суспільне життя селян не заохочувало їх дивитися далі свого села і не давало можливості для ширшого суспільного згуртування.

З іншого боку, селянин розвивав відносини з сусідами, зберігав родинні та родові зв’язки й заводив тісну дружбу та товаришування, засновані на почутті "досвіду малої групи” (Тенніс). Події українського минулого заохочували такі спільності, замикаючи людей у вузькому колі рідних та близьких і не даючи їм виявити себе у ширших, далекосяжніших областях. Ось чому ці малі, обмежені гурти зберігають свою владу над українською душею посьогодні. Вони часто створюють атмосферу кліки, де справедливість ґрунтується на досвіді особи та забобонах; їм притаманний відносний брак інтересу до ширших суспільних задумів та цілей. Проте народ розвинув у собі чуття товариства і "утаємниченої” діяльності, що викликало потребу в самодослідженні та самопізнанні. Як наслідок, ці малі групи схиляють своїх членів скоріше до "роздумливого”, ніж до діяльного способу життя.

КУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ

Культура країни має сильний вплив на її народ. З одного боку, культура виробляється спільністю і відбиває її дух; з іншого, на кожному члені такої спільності, навпаки, позначається культура навколишнього світу. Жодна культура не є винятковим надбанням одного народу, вона звичайно належить тій чи іншій культурній надобласті, хоча кожна культурна спадщина несе відбитки звичаїв і передань свого народу.

Українська культура належить до європейської та західної культурної надобласті, але все ж таки через своє ґеоґрафічне положення займає в ній окраїнне місце. Й історично, і в культурному відношенні Україна є межевим краєм між Європою і Азією. Через це західна культура сприймалася тут на кшталт, що відбивав віддаленість від її західноєвропейських осередків (доречне ще одне порівняння з Іспанією, цим "африканським балконом” Європи).

Розміщена на європейській окраїні, Україна сприйняла головні "хвилі” європейського духу з певною затримкою. Католицтво впливало на європейців через своє первоначало перебудованого римського ordo (порядку). Воно опанувало все поле особистих і суспільних зв’язків, поступово заповнюючи його ясними й непорушними визначеннями понять і порядком, що ґрунтувався на начотницькій філософії та жорсткій лоґіці. Пробудженню думки, що вже не все сприймала на віру, допомогла реформація як протирух до католицтва. Відродження не тільки відновило давньогрецьку й давньоримську культуру з її спрямованим на людину світоглядом, але в першу чергу воно було "відкриттям світу й людини” (Ж. Мішле). "Просвіта” пройшла шлях від переконання, що джерелом і мірилом достовірності знання є розум, до протиставлення мисленню даних досвіду. Науковими дослідженнями вона освітила всі галузі життя, а її протирух, романтизм, наголошуючи на уяві й душевних переживаннях, знову надихнув на оспівування особистості, трохи забуте з часів Відродження. Усі ці течії внесли свій струмінь у західноєвропейський погляд на життя, і сьогодні він ставить над усе і дослідну науку та розум як джерело знань, і людську особистість. Ця західноєвропейська філософія робить своїм вихідним положенням діяльний та доцільний спосіб життя.

Українська культура, з часів Трипілля в основному селянська, ґрунтується на звичаях і порядку, що переходять з покоління в покоління. Вона зберігає давні суспільні і мистецькі цінності, і західноєвропейські культурні течії відбилися на ній нерівною мірою та силою. Так, християнство в Україні чинило великий формуючий вплив, зате знання, наука, техніка як сукупності узагальнених і невизначених у речах понять були чужими для селянського складу ума. Не було й відповідних умов для розвитку доцільного й діяльного ставлення до життя. Через зв’язки з Азією — тут певну роль відіграла Візантія — у світогляд українців проникли покірливість, споглядання, самозаглиблення, відстороненість від навколишнього життя (що походять від понять атмана і нірвани, а ці уявлення про звільнення від усіх прагнень і турбот, у свою чергу, укорінено в азіатській "безособовості”). Як наслідок, європейський дух наукових досліджень спрямовувався в Україні на вивчення світу людини. На відміну від європейських науковців, зайнятих природничими науками, українські дослідники переймалися вивченням питань історії та історичної науки і зробили на цій ниві багато значного. Найвидатнішими з них були Шевченко, Франко, Костомаров, Драгоманов, Грушевський, Томашівський та Липинський, на людинознавчі дослідження яких явно чи приховано впливала етична й релігійна думка.

Спрямована на особу західна філософія знайшла родючий ґрунт у селянській культурі, яку (навіть більше, ніж у Західній Європі) було націлено на внутрішній світ людини. В Україні ця західна віра допомагала досліджувати людську особистість углиб, а не вшир. Таким чином, у цілому рівняючись на Захід, українці все ж таки сподівалися на "азіатське Відродження” (Микола Хвильовий). Однак політичні обставини в Україні не дали цим різним напрямам поєднатися й упорядкуватися.

ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ЧИННИКИ

Цінні підходи до вивчення народної душі виробили психолоґічні школи З. Фрейда та Ф. Адлера (що наголошують на підсвідомість особи та "комплекси”) і К. Г. Юнґа (яка зосереджує увагу на "колективному підсвідомому” та "архетипах”). Вивчення комплексів — різнорідних складових душевного укладу особи, пов’язаних єдиним сильним збудженням — корисне при дослідженні духовного стану підкореної людини, бо відбиває її почуття власної неповноцінності. А Юнґове вчення допомагає роздивитися в народній душі певні "сузір’я” архетипів — первісних і початкових складових "колективного несвідомого”, яке, в свою чергу, впливає на окремих осіб.

За Адлером, чуття власної неповноцінності є нагромадженням почуттів, уявлень і бажань, що стримуються в підсвідомості й не виявляються світові як через брак відповідних внутрішніх засобів, так і через зовнішні перешкоди. Особливості й обставини українського життя якраз сприяли виникненню такого чуття: для цього було достатньо навіть самого політичного підкорення українців, яким ще не так давно відмовляли в мовній свободі і яких більше знали під прозвищем "малороси”. До того ж чуття власної неповноцінності відтінюється чуттям несправедливості, що виникло через протиріччя між "самокритикою” багатостраждального внутрішнього життя й крахом національних змагань у зовнішньому світі.

Чуття неповноцінності народу дуже позначається на окремих особах, які через нього стають схильними до "перевідшкодування” душевних збитків. Це явище може набути різних форм, одна з яких — надмірне підкреслювання власної важливості й значення. Коли ж народній душі притаманне ще й почуття несправедливості, "перенадолуження” часто набирає вигляду нездійсненних красивих мрій про прихід царства істини, братства й загальної всеосяжної свободи. Такими мареннями сповнені українські ліві й помірковані партії.

Іншим проявом чуття неповноцінності можуть стати нападницькі настрої і ворожість. Через політичні умови не знаходячи законного виявлення в дійсності, вони ховаються у підсвідомість, а можливості для звільнення цих пригнічених настроїв і почуттів найчастіше відкриваються в різних малих групах українського суспільства. Це одна з причин того, чому українське політичне й суспільне життя часто просто зрешечене гострою непримиренністю, ворожістю й нападницьким запалом.

Комплекси не несуть у несвідоме особи нічого, що заслуговувало б на схвалення, а от наслідки дії на особу "колективного несвідомого” інші. Воно грає важливу роль у формуванні людської душі, найглибші шари якої, за Юнґом, містять не тільки особистий досвід і почуття, але й передавані у спадок віковічні над-особисті (спільнісні або племінні) переживання (архетипи). Через це вплив попереднього досвіду на творення народної душі має бути цілком відмінним від впливу, наприклад, який в східнослов’янських країнах чинять уявлення про злих духів (І. Мірчук). За Мірчуком та Чижевським, українська мовна творчість — і усна, і письмова — відбиває глибокий, майже містичний зв’язок з духом землі. Осереддям "колективного несвідомого” українського селянства можна ввважати величний образ magna Mater — Матері-Землі, Деметри (Франкової Матері-Природи), яка владна обертати демонів на кумедних чортиків (Мірчук).

ЗМІНИ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ХАРАКТЕРІ В ОСТАННІ ДЕСЯТИРІЧЧЯ

Випробовування, що випали на долю українського народу після 1917 року, залишили в його душі глибокий слід. Особливо багато значили тривалі більшовицькі насильства й утиски та радянські спроби навернути населення в свою віру й розвинути промисловість країни. Зростання числа робітників і людей розумової праці та, з іншого боку, поширений опір більшовицькому наглядові також сприяли змінам у душі народу. Крім того, на цих змінах позначилося піднесення українського націоналізму та його спроби виховати нового громадянина. Всі ці важливі чинники поки що не висвітлено в жодній праці.

Цей же короткий нарис не домагається того, щоб бути вичерпним. І насамкінець було б добре вказати, що, попри схильність деяких рис народу поєднуватися й давати українцям певну однорідність, інші стають ще більш відмінними, творячи всю різноманітність обласних (лемківський, подільський, слобожанський) та культурних (галицький, східноукраїнський) типів.

БІБЛІОҐРАФІЯ

Костомаров Н. Две русские народности. [Дві руські народності.] // Основа, 3. — Санкт-Петербург, 1861.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — Львів, 1878.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага, 1931.

Ярема Й. Українська духовість в її культурно-історичних виявах. // Перший український педаґоґічний конгрес. — Б.м., 1935.

Крип’якевич І. Побут. // Історія української культури. — Львів, 1937.

Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1938.

Чижевський Д. Головні риси українського світогляду в українській культурі. — Подебради, 1940.

Mirtschuk I. Die geistigen Merkmale des ukrainischen Volkes. [Духовні риси українського народу.] // Handbuch der Ukraine. — Leipzig, 1941.

Мірчук І. Світогляд українського народу. // Науковий збірник УВУ, вип. 3. — Прага, 1942.

Феденко П. Вплив історії на український народний характер. // Науковий збірник УВУ, вип. 3. — Прага, 1942.

Bruckner A. Dzieje kultury polskiej, 1-4. [Дії польської культури.] — Krakow, 1946.

Mirtschuk I. Das Damonische bei den Russen und Ukrainern. [Демонічне у росіян та українців.] — UVAN, 7. — Augsburg, 1948

Джерело

Категорія: Статті | Додав: Mak7t | Теги: статті
Переглядів: 2615 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: