Чернігів між Києвом і Галичем

 Терещенко М.О. 

Починаючи з другої половини ХІІ століття Київ поступово починає втрачати свою гегемонію в Південній Русі залишаючи за собою лише формальний статус центру держави. Поруч з Києвом починають політично виокремлюватися інші центри руських князівств. В  Південній Русі такими стали Чернігів і Галич. Переяслав, який ще в першій половині ХІІ століття відігравав роль третього міста Південної Русі після Києва і Чернігова з плином часу в певній мірі втрачає свою значущість.

На противагу сусідньому Переяславському політичний статус Чернігівського князівства починає зростати. Територіально оформившись ще за заповітом Ярослава Мудрого у 1054 р., Чернігово-Сіверська земля остаточно виділилась після Любецького з'їзду князів 1097 р. Після часткового послаблення у другій половині XII ст. авторитету Київського князівства, що постійно переходило з рук в руки, Чернігово-Сіверська земля починає безсумнівно домінувати у Середньому Подніпров'ї.[1]

У період дуумвіратів, після того як Всеволод Ярославич сів на київський стіл саме в Чернігові він посадив свого сина і співправителя, Володимира Мономаха, зневаживши переважні права на цей стіл синів Святослава: Романа, Давида, Олега і Ярослава, що вказує на важливість чернігівського князівського столу, що згодом стало причиною конфліктів між Володимиром та Олегом Святославичем, який заклав династію чернігівських Ольговичів.

У 1094 році за сюжетом Повісті временних літ Олег із допомогою половців, перед тим одружившись із дочкою половецького князя Тугоркана повертає собі Чернігів уклавши з Володимиром мир, який повертається на отчий стіл у Переяслав.  

Згодом Чернігівське князівство на чолі з Ольговичами перетворюється на опозиційне до Київського з послабленням якого представники Ольговичів починають зазіхати на київський стіл. З часом їхній авторитет починає зростати одним із яскравих доказів визнання їх загальноруського авторитету є існування в різні часи в Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших містах прочернігівських партій чи угруповань. Проте, на відміну від інших гілок династії Рюриковичів, чернігівські князі прагнули не до повного відокремлення та самостійності, а до об'єднання всіх давньоруських земель навколо Києва, але під своїм проводом.[1]

Тому вже Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.) та його син Святослав Всеволодович (1177-1194 рр.), реалізувавши свої претензії на київський стіл, миттєво перетворювалися, як відзначає П. Толочко, з колишніх опозиціонерів на послідовних прибічників загальноруської єдності, спрямовуючи головну свою енергію на підпорядкування якомога більшої кількості князівств своїй владі.[2]

1199 році Роман Мстиславич об’єднує Волинське та Галицьке князівства, але 1205 року він гине у битві під Завихвостом. Не маючи особливих клопотів на східних кордонах Чернгівського князівства і маючи всі юридичні права, адже Ігор Святославич Новгород-Сіверський був одружений з донькою Ярослава Осмомисла Єфросинією, і таким чином діти його були, фактично, законними спадкоємцями, оскільки інших нащадків Ярослав не мав, чернігівські Ольговичі включаються у боротьбу за «Романову спадщину».

Вже восени 1205 р. Ольговичі здійснюють спробу захопити Галич разом із половцями та київським князем Рюриком Ростиславичем, але спроба ця не увінчалася успіхом.

1206 року Ольговичі здійснюють ще один похід на Галичину. Частина галицьких бояр просять про допомогу угорського короля Андрія II та Ярослава Всеволодовича Переяславського.

Проте вирішальну роль зіграла чернігівська партія серед галицьких бояр на чолі з Володиславом Кормильчичем та кількома його прибічниками, що перед цим перебували певний час на Чернігівщині в еміграції і зуміли переконати всіх у необхідності закликати на княжіння синів Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, головного героя "Слова о полку Ігоревім".

Володимир Ігорович сідає у Галичі, Роман Ігорович у Звенигороді, Святослав у Володимирі. [4] Тим часом чернігівський князь Всеволод Чермний захоплює у Рюрика Ростиславича Київ, який на той час мав лише номінальний статус центу центру Південної Русі і київський стіл мав лише тінь від колишньої влади і бажання відносно нього кожного з представників роду Рюриковичів його отримати хоч на короткий час. В Переяславі Всеволод Чермний саджає свого сина, вигнавши звідти Ярослава Всеволодовича. Таким чином під владою Ольговичів опиняється вся Південна Русь. В цей час чернігівські князі ще й беруть активну участь у новгородських справах. [5]

Але тріумф чернігівських князів триває не довго, вони так і не змогли утриматися на зайнятих ними столах південно-руських міст. Вже осінню Всеволод Чермний втрачає Київ, пізніше Переяслав захоплює син Рюрика Володимир. Не змігши остаточно приєднати Київщину до своїх земель  вони аж до повного занепаду Києва середини ХІІІ ст. не полишають свої  претензії на київський стіл.

Незабаром Ігоровичі були втягнуті у боярські усобиці, що згодом стало і причиною чвар між самими Ігоровичами. У 1208 р. Роман за допомогою угорських військ відібрав Галич у Володимира, який втік у свій Путивль. У 1209 р. поляки взяли Володимир на Волині і захопили в полон Святослава Ігоровича [6]

У 1211 р. брати, врешті-решт, знову зібралися в Путивлі і вирішили розпочати новий тур боротьби за галицьку спадщину, користуючись посиленням серед населення Галичини опору угорській окупації. Зібравши чималі сили, вони зуміли ще раз взяти Галич, де знову сів Володимир Ігорович. Святослав отримав Перемишль, Роман — Звенигород, а син Володимира Ізяслав — Теребовль. Переконавшись, що могутні і незалежні галицькі бояри ніколи не погодяться, попри всі свої клятви, грати другорядну роль в управлінні землею, Ігоревичі вдалися до рішучих дій: за короткий час вони знищили понад 500 представників знатніших феодальних родин, а "инии разбегошася". Це розлютило галицьке боярство, і за допомогою угорських військ вони взяли Галич та інші центри князівства. При цьому Володимир Ігорович та його син Ізяслав встигли втекти, а Святослав та Роман Ігоровичі потрапили в полон до угрів, але були викуплені за величезну суму галицькими боярами і в 1211 р. повішені "мьсти ради".[1;7]

Головно причиною невдачі чернігівських князів на південно-західних землях  Русі став боярський опір та не визнання чернігівських князів галицько-волинським населенням. Також не слід забувати і про зовнішній фактор,  Польща, а особливо Угорщина  також мала претензії на ці землі, підтримуючу ту чи іншу сторону вони збільшували нестабільність на цих землях, що для них було вигідно.

Наступний період боротьби за владу в Південній Русі і, відповідно, посилення впливу Чернігово-Сіверської землі розпочався незабаром після битви на Калці і пов'язаний з ім'ям сина Всеволода Святославича Чермного Михайла, який чи не єдиний з Рюриковичів у другій чверті XIII ст. продовжував ще спроби проводити свого роду "загальноруську" політику. В той час як Данило Галицький обмежив, фактично, сферу своїх інтересів Південно-Західною чи - максимум — Південною Руссю, а володимиро-суздальські Всеволодовичі, головним чином, — Північною, Михайло Всеволодович намагався активно втручатися чи хоча б впливати на перебіг подій фактично у всіх регіонах Русі. В цей час не можливо знайти князівства з яким Чернігівська земля не перебувала б у ворожнечі чи союзі. [8]

У 1228 р. після смерті галицького князя Мстислава Удатного Михайло Всеволодович вперше разом із київським князем Володимиром Рюриковичем, всіма Ольговичами, половецьким ханом Котяном та уграми встряває в боротьбу за галицьку спадщину з волинським князем Данилом Романовичем, якому допомагали поляки, але ця боротьба не увінчується успіхом.

У 1236 р. він заключає угоду з Конрадом Мазовецьким, який до цього підтримував Данила Романовича, та добивається підтримки угорського короля Бели IV. Значно посилюється чернігівська партія серед галицького боярства; на бік Михайла перейшли навіть єпископи Галича та Перемишля.[9]

Згодом Михайло сідає у Києві, залишивши на галицькому столі сина Ростислава.

Отже, в другій половині 30-х років ХІІІ ст. Ольговичі не полишаючи ідею централізації   об’єднують всі південно-руські землі. Але це об’єднання знову було не тривалим, до попередніх причин, які не дозволили утриматися Ольговичам на об’єднаних землях, додалася монгольська навала.

1239 р. хан Менгу 18 жовтня захопив Чернігів позбавивши цим військової та економічної допомоги Михайла Всеволодовича. Михайло у пошуках союзників покидає Русь і їде в Польщу, потім до Німеччини. Згодом повертається на Русь з бажанням продовжити боротьбу за владу у Південній Русі, але зробити це йому завадила мученицька смерть 1246 р. в Орді, куди він поїхав за ярликом.

Чернігівське князівство на протязі ХІІ-ХІІІ ст. з початком занепаду Києва займає домінуючий статус на південно-руських теренах, коли ще Галицько-Волинські землі знаходилися в стані боярських чвар і їхній вплив практично не поширювався на інші землі. Представники ж чернігівського князівства залишаються ледве не єдиними  носіями централізаторських тенденцій і поширюють свій вплив майже по всій території Русі. Але продовженню позитивних тенденцій до об’єднання завадила монгольська навала, Чернігівське князівство після якої понесло великі втрати і ще довгий час не могло оговтатися.

Монгольська навала зіграла позитивну роль з Галицько-волинськими землями у історичній концепції розвитку південно-руських земель, адже по суті не маючи великих руйнувань і маючи в цілому свободу у своїх політичних діях, вона на фоні Чернігівського князівства мала набагато кращий вигляд, що дозволило історикам вважати її прямим спадкоємцем Київського князівства, а для Чернігова так і не знайшовши місця між Києвом і Галичем.

Література

1.Коваленко В. Чернігів і Галич у XII-XIIIст. // Галичина та Волинь у добу Середньовіччя. — Львів, 2001

2. Толочко П.П. Киев и Чернигов в IX-XIII вв. // Чернигов и его округа в IX-XIII вв.-К., 1988

3 . М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ V.

4. ПСРЛ. — т. II. — М.-Л, 1962. — стб. 717

5.Захареноко А.Г. Черниговские князья в Новгороде //Ученые записки Ленинградского педагогического института. Т. 61 Л., 1947

5. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ V

6.  ПСРЛ. — т. II. — М.-Л, 1962. — стб. 720-722

7. ПСРЛ. — т. II. — М.-Л, 1962. — стб. 727

8. Зайцев А.К. Черниговское княжество  X-XIII вв. — М. 2009

9. Пашуто B.T. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — М.; Издательство АН СССР, 1950